Четвер, 2024-03-28, 12:02 PMГоловна | Реєстрація | Вхід

Форма входу

Соціальні мережі

Ми [b][K]онтакті

Погода

Радіо онлайн

Опитування

Без чого ти б не обійшовся(лася) у житті?
Всего ответов: 41

Календар

Статистика

Site Statistics

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Folf

Пошук

Історія села ч.4

У 1938 році осередок ОУН був створений і в нашому селі. Заснував та очолив його Палійчук Микола. Членами націоналістичної організації невдовзі стали Дарій­чук Іван Софронович, Маціборський Іван Васильович, Дробот Василь Васильович, роговик Танасій Аксентійович, Чорна Ганна Іллівна, Дарійчук Наталія Василівна, Осадчук Микола Георгійович, Галинзовська Ольга Олександрівна, Побігушка Ма­нолій Іванович. Збиралися в хаті Максимчука Миколи. На наші зібрання приходив член крайового проводу ОУН Звізда Дмитро з села Дорошівці. Він був людиною ро­зумною, начитаною й доброю. Доступно роз’яснював нам цілі й завдання ОУН. По­тім я його проводив до села Чорний Потік.

Більшовиків у червні 1940 року зустрічали без особливого ентузіазму. Про ве­ликий голод на Східній Україні, колгоспи й репресії нам раніше розповідав Звізда Дмитро. Добра від нової влади не чекали, притаїлися. Перестали тимчасово зустрі­чатися. Наші найгірші передчуття справдилися. В цьому ж році Осадчука Миколу заарештували і він зник безвісти. Стали придивлятися й до інших членів організації, але приводу для арешту ми не давали.

Майже всіх членів організації (8 чол.) заарештували румуни влітку 1943 року. Нас відвезли на горошівський жандармський пост, де прикували до стовпа руками й но­гами. Били всіх, але особливо сильно Роговика Танасія. Руки йому прив’язали до ніг біля ступнів, під коліна пропустили довгу палицю й підвісили. Потім били по ступнях. Страшно на ті тортури було дивитися – Танасій терпів нелюдські муки. Один жандарм говорив нам: «Буковина – солодке молоко для нас. Це споконвічна румунська земля». На що я вигукнув: «Брехня, це українська земля!». Він підійшов до мене й револьвером вдарив у лице, вибивши при цьому три зуби. Згадав народне прислів’я «Мовчання – зо­лото», але було пізно, зуби вже валялися на землі. Молодий і запальний я не міг стерпі­ти бундючності румуна. Цей випадок став наукою на майбутнє.

Жандарми не сиділи на місці. Один охороняв в’язнів, другий готував їсти, а ре­шта йшли на патрулювання. Для одного на кухні було багато роботи, тому на допо­могу давали мене, наймолодшого. Скубав кури, теребив квасолю, перебирав горох, носив воду. Одного разу охоронець десь відлучився, а кухар готував обід. Я спокійно взяв відра й пішов по воду. Ні води, ні мене більше не бачили. Ховався від румунів до весни 1944 року.

У квітні 1944 року в нашому лісі стала формуватися боївка, до якої я пристав разом з товаришем Дроботом Василем. Зброї всякої, особливо німецької, ми мали доволі. Після відступу німців вона валялася повсюди. Нас було 10 чоловік. В лісі по­чували себе вільно, бо знали в ньому кожну стежину, кожен ярок.

Десь у липні 1944 року йшли ми лісом й раптом чуємо: «Стій! Ні з місця! Руки вгору!». З-за кущів вийшли озброєні люди, але це були не енкаведисти. Загін по­

встанців у кількості до 100 чоловік прийшов із-за Дністра, перейшовши його вбрід біля села Перебиківці Хотинського району. Нас відвели до сотенного й стали допиту­вати. Коли вияснили, що ми з Добринівців, попросили дістати харчів. Звернулися по допомогу до станичної Дарійчук Наталії, псевдо «Липа», до «нашої мамки» (так ми її називали). Трохи від себе, трохи від сусідів назбирала сала, сиру, хліба, часнику, два відра молока й ще дещо. Все це віднесли в ліс для вояків сотні. Нас умовляли влитися в їхню сотню, бо, переконували, маленькій групі важко протистояти численним во­рогам. Ми й самі розуміли, що проти численного ворога нам не встояти. Але, з іншо­го боку, ми мали більше можливостей для маневру. В час небезпеки могли розсіятися по одному, по двоє й уникати облав. Ми своєї згоди не дали і їх ні про що не питали. Нам цікаво було знати, звідки вони прийшли й куди направляються, але про такі речі питати не дозволялося. Пам’ятаю, що сотня мала хороший духовий оркестр. Ми пішли своєю дорогою на бойові акції, а сотня розташувалася в Корниловому лісі, біля Грабової криниці, й перебувала там 4-5 днів.

Повернулися на це місце через 6-7 днів і застали страшну картину. Тут відбулося побоїще – сотню розгромили. Трупами стрільців був заповнений ярок, ціла гора їх височіла на поляні. Видно, чекісти знесли на купу, щоб спалити, але чомусь пере­думали. Багато стрільців, у тому числі й жінки, лежали там, де їх наздогнала куля. Тут же валялися понівечені труби, саксофон, барабан. Тіл енкаведистів не бачили, бо, видно, їх забрали. Йшли дощі, від літнього тепла трупи стали розкладатися. На­вколо відчувався страшенний сморід. Пізніше довідалися, що їх зненацька оточи­ли 150 енкаведистів. Безшумно зняли стійкових і з близької відстані перестріляли. Найімовірніше, що хтось із моїх земляків повідомив про них у Заставну. Але чому 100 озброєних людей дали себе перестріляти? Невідомо також, чи хтось врятувався. На це місце я приходив уже в середині 50-х років, але воно так заросло кущами й травами, що й натяків на трагедію не було помітно.

Загибель сотні в той момент нас страшно шокувала. Ще кілька днів тому це було сильне, боєздатне військове формування. А тепер перед нами лежали безпомічні тіла і ліс став для них останнім пристанищем. Навіть рідні не знатимуть, де лежать остан­ки їхніх братів і сестер. Вічна їм пам’ять, невідомим повстанцям.

Сумні й мовчазні ми брели лісом до села. Нашу боївку постійно супроводжувала собака Мушка. Якби не вона, то лежали б і ми разом з уже загиблими. При виході з лісу почули гавкіт Мушки. Там була засідка. Обійшли з другого боку й знову Мушка попередила, що нас чекають. Вільною виявилася зона із ржавинецького боку.

Хлопці пішли до рідних і знайомих, а ми з Василем Дроботом завернули до моєї бабки. Побачивши нас, вона стривожено вигукнула: «Тут так багато войська. Тікайте, бо поб’ють вас». Тоді ми пішли до Василя в город. Його мама завжди в умовному міс­

ці залишала торбу з їжею (хліб, сир, яйця). Це було зручно. Він не тривожив рідних й у будь-яку пору дня міг забрати харчі.

Саме в цей час пустився проливний дощ. Вирішили сховатися в стайні. Вилізли на стрих і лягли у заготовлену конюшину. Цілоденна втома стала хилити на сон. Лиш задрімали під шум дощу, як загавкав пес. Зробили щілину в солом’яній покрівлі й стали спостерігати. На вулиці стояли броньовики, машини, вози. В селі енкведисти робили облаву й здійснювали тотальний обшук. Не важко було догадатися, що після розгрому сотні будуть влаштовані засідки й облави на тих, що врятувалися. Нас на­віть не насторожили вже виявлені засідки. Лісова трагедія притупила наше мислен­ня й увагу.

Чоловік двадцять зайшли на обійстя, де ми сховалися. Збили хатні двері й ста­ли робити обшук у домі. Четверо з ліхтариками зайшли у стайню. Зірвали підлогу, проколювали штиками сіно, простукували стіни. Василь схопився за автомат, але я притиснув його руку й не дозволив стріляти. Це була б явна загибель і до того ж могли накликати біду на невинних хатніх людей. Зброю можна використовувати в останній, критичний момент.

Один солдат виліз по драбині на стрих з боку возовні й присвітив ліхтариком. У тій частині стайні горища, як такого, не було. На поздовжніх брусах зберігали­ся коси, ціпи, вила та інше. Солдат там нічого іншого не міг бачити, тому крикнув: «Здесь нет ни черта, пусто», – й спустився вниз. Пощастило, безперечно, нам і цьому солдату, бо перша куля призначалася саме йому. Ми лежали в протилежному кінці, в заглибленні конюшини. Вдень нас обов’язково б виявили, а вночі обійшлося.

Активну участь у пошуку повстанців брав голова сільради Кременецький Іван. Пізніше за це, прямо в приміщенні сільради, його застрелив «Ліс» – Дарійчук Іван. А Мігалескул Василь ліквідував сексотку Кирилюк Ганну. За довгий язик він повісив її на липі.

Після цих подій ми вирішили з Дроботом здатися. Більше думали про своїх рід­них, ніж про себе. Ми вже знали, що їх мають вивозити в Сибір. У серпні 1944 року з’явилися в сільраду, а звідти нас забрали в Заставну. Нам сказали, що все простять при умові співпраці з НКВС. Зброю нам залишають, з боївки не виходимо, видає­мо повстанців із сіл Топорівці й Чорнівка. В майбутньому повинні інформувати про можливі акції й сприяти в арешті провідників ОУН-УПА. Ми обидва заявили, що нікого видавати не будемо і, якщо візьмуть, згідні йти на фронт. Офіцер спересердя кинув якимись паперами по столу й сказав: «Завтра щоб з речами прибули на збір­ний пункт у місто Чернівці».

Наступного дня ми добралися в Чернівці, де вже було до тисячі рекрутів. Нас відмітили, вишикували в колону й пішки погнали на Лужани. Розташувалися в при­

міщенні цукрозаводу, де переночували. Зранку завантажили у товарні вагони й до­правили під угорський кордон, у місто Херов. Тут доукомплектовувалась гвардійська дивізія. Помили в бані, видали обмундирування та зброю. Вчили військової справи й користуватися зброєю всього півтора дня. Під вечір загнали в окопи.

Два місяці велися безперервні бої, день у день німці бомбили наші позиції. Сол­дати, не маючи достатнього бойового досвіду, гинули масово. З нашої роти залиши­лися одиниці. Дробот каже: «Через день-два настане наша черга. Треба тікати».

У дощ виповзли з окопів, а далі долинами й лісами добралися на Львівщину. Йшли вдень і вночі, обминаючи населені пункти. Заходили в села лише тоді, коли дуже хотіли їсти. Зброю тримали при собі постійно. Дивувалися, що ніде не зустрі­чався нам військовий патруль чи місцеві повстанці. Надіялися, що так без пригод дійдемо аж додому…

…На околиці якогось галицького села зустріли діда. «Слава Ісусу Христу!» – здоровається він. «Слава навіки!» – відповідаємо. «Куди йдете?» – пильно змірює нас з ніг до голови. «На свою землю, – кажемо, – а вона звідси ще дуже далеко». «А це хіба не ваша земля, не українська?» – продовжує запитувати дідок. Нам не сподобалася його прискіпливість, тому й відповідати не хотілося. Ноги самі несли нас додому, до рідного села. Тільки запитали: «Покажіть нам дорогу на Буковину». Дід більше питань не задавав, а став пояснювати, в якому напрямку йти: «Ідіть стежкою до яру, а там зверніть вліво на лісову дорогу. Вона виведе вас куди треба». Ми й пішли. Я попереду, Василь кілька метрів позаду. Як тільки звернули на лісову дорогу – закралася тривога. Поділився своїми думками з Василем: «Тобі не видався дідок підозрілим? Може, він нас не туди направив?». Не встиг договорити фразу, як різко пролунало: «Стій! Кидайте зброю!». Зброю кинули на землю, бо чинити опір і не думали. «Лягайте!» – знову зазвучала команда. Ми лягли на траву. З-за кущів з’явилися кулеметник і 8 вояків. Нас обшукали, забрали зброю, речові мішки, де знаходилися гранати, й повели в ліс. Через півкілометра лісової дороги підійшли до невеликої річки, за якою на великій галявині розмістилися десятки палаток, за­гони для худоби й свиней, коні, вози та інше. Це була справжня велика повстанська армія.

Старший сторожового поста підвів нас до командира й доповів: «На посту за­тримали двох озброєних людей. Опору не чинили!». Командир наказав розповіда­ти, звідки й куди йдемо, як опинилися в цьому лісі. Ми зрозуміли, що перед нами повстанці, тому розповіли про все, починаючи з угорського кордону. Після допиту нагодували й приставили чотирьох охоронців. Своє рішення мали повідомити вран­ці. Всю ніч думали над тим, чим закінчиться завтрашній день. Якщо повірять нашій розповіді, то, можливо, відпустять додому. Якщо ні, то світу білого нам більше не

бачити. В тривожному напівсні дочекалися ранку. Наступного дня наш суддя (це був курінний «Ясень») мовив: «Вам треба залишатися тут. Ми боремось за вільну Украї­ну. На Буковині великої повстанської армії немає й вас перестріляють ще в дорозі, як горобців». Ми скорилися своїй долі.

Так почалася наша боротьба проти більшовиків десь в лісах біля Моршина, Стрия, Дрогобича, Трускавця й тривала до червня 1945 року. До кінця 1944 року все складалося якнайкраще. Повстанці відчували себе господарями на значній території Львівщини, бо енкаведисти боялися потикатися в глиб лісів. У містах і селах знахо­дилися невеликі загони, сформовані, здебільшого, з «ястребків». При появі повстан­ців вони розбігалися хто куди.

Дещо важчою була зима 1945 року. Ми не мали великого запасу їжі, зимового одягу, теплих помешкань. Бували дні, коли взагалі не було що їсти. Розраховували лише на допомогу населення, яке ставилося до нас досить прихильно. Були операції куреня інколи добре продумані й вдалі.

Навесні в Старому Самборі захопили великі військові склади. Безшумно зняли стійкових, зайняли кругову оборону й стали вантажити вози одягом, продуктами, мануфактурою. Вози йшли і йшли й, здавалося, їм ліку нема, але куди все відвозили, не знаю. Ми з Василем стояли в охороні.

На початку літа 1945 року радянське командування, покінчивши з Німеччиною, кинуло війська Четвертого Українського фронту на прочистку львівських лісових масивів. Протистояти добре озброєній і чисельній армії курінь не міг. Провід УПА прийняв рішення діяти малими групами, тому курінь розділили на багато боївок. У нашій боївці налічувалося 18 чоловік. При необхідності вона ділилася на ще менші групи, по 4-5 чоловік.

Одного разу ми, 5 стрільців, перебували в селі Сівки Калуського району. Зайшли до знайомих на вечерю. Сіли за стіл, на якому господиня виставила паруючі греча­ники й варені груші (узвар). Зброю, щоб не заважала, склали під стіною. Проте по­вечеряти не встигли. В хату вдерлися військові з автоматами й так швидко, що ми не встигли й встати. Це була явна зрада, бо нас тут вже чекали.

Всіх заарештували й відправили у Стрий. На допитах били ногами й кулаками. Вимагали зізнань: де був, з ким ходив, де переховувався. Нас чотирьох утримували у підвальному приміщенні, а Василя Дробота в іншому місці. Аж у 60-х роках довіда­вся, що мій товариш по зброї Дробот Василь, заарештований у червні 1945 року на Львівщині, отримав максимальне покарання – 25 років каторжних робіт. Відсидів 10 років, проживав у Чернівцях.

Хтось із співкамерників запримітив, що земля біля порога м’якіша, ніж в інших місцях. Стали почергово гребти руками. Земля повільно піддавалась, оголюючи ниж­

ній камінь.
Design by Fedir Havrylytsya |