Добринівці

Меню сайту

Найважче було витягнути перший камінь, далі пішло легше й швидше. За 3-4 години прорили діру, через яку з трудом могла пролізти одна людина. Нам біль­ше й не треба. На наше щастя стійковий десь відлучився або заснув. Благополучно вибралися з підвалу й пішли в ліс. Там розлучилися, бо місцевих хлопців потягнуло додому. Мене ніхто й ніщо не утримувало, тому прийняв рішення йти на Буковину, бо так само хотів бачити свою родину.

Від Стрия до Буковини близько 200 км, які довелося подолати пішки. По доро­зі немало зустрічалося військових загонів, але вдавалося благополучно їх обходити. Так само обминав населені пункти й небезпечні роздоріжжя, контрольовані військо­вими патрулями. По дорозі харчувався в основному овочами й фруктами.

На початку серпня 1945 року нарешті ввійшов у рідне село. Найперше завітав до своєї бабки, бо в її стодолі ще торік заховав автомат. На всякий випадок відкопав. Потім крадькома відвідав і родину. В селі про мене ніхто не розпитував і не шукав. Але наступний день став для мене фатальним.

Дуже хотілося напитися води з криниці дитинства, що знаходилася в долині Граминці. Тут вода була чиста, холодна й смачна. Непереборне бажання напитися води привело мене туди, де вже енкаведисти влаштували засідку. Тут мене, зі зброєю в руках, заарештували й скували наручниками. Чи варто було тікати із стрийської тюрми, долати таку велику відстань, щоб вдома так по-дурному попастися? Злився сам на себе, але ситуація від цього не змінювалася.

Спочатку привели в сільську раду й представили голові Лунгулу Миколі. «Це Маціборський?». «Так, це Маціборський», – підтвердив той. Покликали також бать­ка. Офіцер став розпинатися перед татом: «Смотри, отец, на своего сына. Воору­жен немецким оружием. Захотел свободной Украины. Какая может быть свободная Украина! Он враг этих солдат и мы будем судить его военным трибуналом!». Батько пішов засмучений додому, бо допомогти мені не міг нічим. Знав, що чекають мене важкі випробування. Почалися вони вже в Заставні.

В перший день били так, ніби хотіли забити мене насмерть. Били руками, нога­ми, нагайками, в які вплітали свинець, й усім, що попадало під руки. Очі запухли, по всьому тілу й на обличчі численні синці і набряки, зламали ребра. Чим більше били, тим менше говорив. Через кілька днів переправили в Чернівецьку тюрму, але там з важкими побоями й поламаними ребрами не прийняли. Згодилися прийняти в тюрму МГБ. Протягом тижня на допити не водили. Кожен день приходили лікар і медсестра, оглядали, перев’язували рани, давали якісь ліки. Коли трохи очуняв – пе­ревели в тюрму НКВС. Тепер прийняли.

Знову привели на допит, але говорити з слідчим-костоломом відмовився навідріз. Так пройшов ще тиждень. Нарешті приводять до начальника тюрми. 263

Цікавиться, чому не хочу говорити. Відповідаю: «Хай судять мене хоч сьогодні, але цьому слідчому зізнання давати не буду». Цього ж дня слідчого поміняли. Допити тривали щодня, але вже без побоїв. Слідчий цікавився подіями, що від­бувалися в районі, в Добринівцях і навколишніх селах. Місцевих подій не знав, бо цілий рік перебував на Галичині. Брехав йому, що нашу роту розгромили, а я захворів і лікувався у галицьких людей. Про своє перебування в курені «Ясе­ня», звичайно, не згадував. Вагомим доказом був автомат. Настоював на тому, що знайшов його. В мої байки не дуже вірили, але щось інше занести в протокол не могли. Доказів «злочинної» діяльності, які б тягли на максимальний строк, не було. Дали 10 років виправно-трудових таборів на Далекій Півночі і 5 років поразки в правах. Із зали суду мене вивели в коридор. Поруч стояла жінка-офіцер. Вона заговорила до мене: «Захотел свободной Украины? Вот тебе, – й скрутила дулю, – завезут тебя туда, где Макар телят не пас. Живой п...ды не увидишь». Її вульгарність мене шокувала. За всі прожиті роки такої вульгарщи­ни від наших жінок і дівчат не чув. Подумалося, чого навчать ці «визволителі» український народ. Мої найгірші сподівання справдилися, бо нецензурщина з успіхом процвітає й сьогодні.

У листопаді 1945 року відправили на етап. В одному вагоні зі мною їхав житель села Лужани Кизима (ім’я забув). Коли дізнався, що я з Добринівців, розповів цікаву історію.

«Мене й ще деяких односельців більшовики арештували у травні 1941 року за те, що перебував в Організації Українських Націоналістів. Коли в червні почалася війна з німцями, то виникло питання: «Що робити з політичними в’язнями?» Ми утриму­валися в Чернівецькій тюрмі, де я познайомився з багатьма в’язнями. Більшовики стали відступати на Схід, евакуйовувати заводське обладнання та цінні речі. В’язнів у супроводі конвою переправляли за межі України пішки. Руки нам скрутили дро­том, вишикували в колону по 6 чоловік в шерензі й погнали на Молдавію.

На молдавській землі німці бомбили так, що рухатися далі стало неможливо. Тоді всю колону завели в молодий дубовий лісок і всіх перебили з кулемета. Мене поранило в шию. Впав і притаївся. Зверху впали вже мертві тіла товаришів. Після всього конвоїри ходили й добивали поранених. На щастя, мене не запримітили. До­чекався ночі, звільнився з дротяних пут і доповз до яру, де була криничка. Цілу ніч і день тут пролежав. Промивав рану, перев’язував чим міг. Під вечір повернувся на місце побоїща. Повсюди лежали в неймовірних позах загиблі в’язні. Крім мене, на­певно, ніхто не вижив. Трупи навіть не думали прикопати – залишили на поживу птахам і звірам. Під молодим дубком лежали навхрест забиті Запаранюк Манолій з села Чорний Потік і Осадчук Микола з села Добринівці.

До Лужан добирався тиждень, бо ослаб від втрати крові. По дорозі просив у людей щось поїсти й вони не відмовляли. Вилікувався вже вдома. І коли в 1944 році поверну­лися москалі, то не став чекати милості від них. Зрозумів, що таку сволоту треба гнати з нашої землі поганою мітлою. Моє місце тепер було в рядах Української Повстанської Армії. Знищував москалів без жалю, бо перед очима завжди стояла картина кривавої розправи над моїми земляками–буковинцями. За них мав відомстити я.

У 1945 році мене заарештували сонного в стодолі одного господаря. Далі були допити, побої, суд і вирок – 25 років каторжних робіт. Куди їду й як станеться далі, навіть не уявляю…»

Так я узнав про долю свого односельця й товариша Осадчука Миколи від зовсім незнайомої людини, яка за збігом обставин опинилася в одному зі мною тюремно­му вагоні. В селі до сьогодні вважають, що Осадчук пропав безвісти. Випадок допо­міг прояснити обставини, час і приблизне місце загибелі. Прах його покоїться десь на молдавській землі. Від хвилювання забув запитати, біля якого населеного пункту відбулася описана трагедія.

Ми з Кизимою були на етапі 4 дні без їжі й води. Неймовірно мучили голод і спрага, але це нікого не обходило. У Кизими якимсь чудом зберігся часник і він по­тихенько його їв. Чи вживав він його забагато, чи зголоднілий шлунок не витримав такого гострого насильства над собою, але мій попутчик важко захворів. На одній із станцій конвоїри взяли його за руки й ноги, винесли з вагона й вкинули на вантажну машину. Для лікування так безцеремонно людей не кидають. Більше Кизими я не бачив і нічого про нього не чув. Таких хворих (а може, й мертвих), як Кизима, в той день винесли з ешелону багато.

Решту в’язнів завезли в місто Костянтинівка Сталінської області. Тут знаходи­лися два великі підприємства: склозавод і автосклозавод. У повоєнний час всі під­приємства потребували великої кількості робочих рук. Я потрапив у групу в’язнів, яких направили на автосклозавод. Тут разом з блатними вивантажували вагони з вогнетривкою цеглою. Цегла сама важка й за день, бувало, рук не відчуваєш. Кожен вагон вивантажували чотири чоловіки. Наша група приспішила закінчити свою ро­боту, щоб хоч трохи зекономити часу для відпочинку. Блатні з Горлівки робити не хотіли. Ми свою роботу вже виконали, а вагон блатних стояв ще наполовину не роз­вантажений.

Як тільки наша компанія присіла відпочити, до мене підійшов зек на клич­ку «Жик». «Давай, бандеровец, таскай кирпич! Чаво сачкуешь!» – у виклично-наказовому тоні мовив він. «Відчепись, – кажу, – я свою норму виконав». Тоді він взяв мене за барки й вдарив головою в лице. Розбив до крові носа й вибив зуб. Бог мене не обділив силою, в сільських бійках легко справлявся з 3-4 парубками. Не міг

допустити, аби ця паскуда збиткувалася наді мною. Але вирішив діяти іншим чином. Зробив вигляд, що злякався й направився до вагона блатних. Коли «Жик» нахилив­ся – вдарив його цеглою по голові. Майже непритомний той впав з вагона на зем­лю. Тут підскочили конвоїри, мене схопили й почали вияснювати, що сталося. Нас з «Жиком» посадили на тачанку, приставили чотирьох конвоїрів і відвезли в табір. Там посадили в карцер і стали вести слідство. На допиті розповідав так, як було на­справді. Молодий офіцер, який вів слідство, обурено вигукнув: «Ты сделал из Вороб­йова «Жика» инвалида! Как ты посмел!» Я також огризнувся: «А збиткуватися над людиною можна? Він також зробив з мене інваліда!» Ця подія сталася в травні 1946 року. Фатальних наслідків вона для мене не мала, але з цього моменту політичних в’язнів стали відправляти в північні табори Росії.

На початку червня нас, 18 в’язнів, завантажили в студебекер і наказали лягти на дно машини. Зверху поверх нас поклали дві великі важкі шпали. В такому положенні їхали аж в місто Донецьк, а це близько 200 км. Навіть просте, здавалось би, тран­спортування в’язнів енкаведисти перетворили на своєрідну екзекуцію. В Донецьку самостійно вийти з машини вже не могли. Ніхто не зумів навіть встати на рівні ноги. Вони просто не слухалися, шпали натерли шкіру до крові, майже під кожним калюжа сечі. Солдати брали нас за руки й ноги, складали на траву, як колоди. Кожному дали укол, заставили з’їсти борщ з сухої картоплі й пшона. Під вечір трохи ожили, про­йшли баню й дезкамеру. Наступного дня завантажили політв’язнями великий еше­лон, який відправлявся в далеку й невідому нам дорогу. На етапі, здавалося, зібра­лися всі національності Радянського Союзу. Найбільше було українців, прибалтів і поляків.

Через півтора місяця, тобто 23 липня 1946 року, ешелон прибув на кінцеву зу­пинку в Печору. Цього дня тут випав сніг, а була лише середина літа. Правда, до вечо­ра він розтопився. Відбули карантин і за нами стали приїжджати «купці». Викликали по черзі й питали за робочу спеціальність. Надійшла і моя черга. Питають: «Яку спе­ціальність маєш?». «Я – хлібороб», – відповідаю. «А сокирою тесати можеш?» – тут уже питає купець. «Можу, – кажу, – бо в лісі виріс». «А звідки ти приїхав?» – знову запитує купець. «З Добринівців», – буркнув, ніби йому не все одно. «Значить, ми зем­ляки, бо я з Садгори!» – вигукнув новоспечений земляк. Це був жид Лутингер, який виїхав у Росію ще в 1941 році. Він забрав мене до себе, підбадьорюючи: «Не пережи­вай, попадеш в хороше місце». Мій земляк набрав ще 40 чоловік і повіз усіх в сели­ще Абіз Кожвинковського району Комі АРСР. Тут знаходився великий центральний авторемонтний завод. Розвели по бараках, присвоїли номери. Мій номер 844-ж. В цілому мені жилося тут непогано. Місце роботи від табору знаходилося близько. Ро­бота важка, але не надмірно. Ніхто над нами не збиткувався. Так тривало два роки.  

У 1948 році у воркутинських таборах вибухнули масові повстання політичних в’язнів, де порядки були особливо нестерпними. Повстання жорстоко придушили й після цього відбулися певні зміни. Політичних і кримінальних в’язнів розподіляли в різні табори. Відбулася пересортировка і в нашому таборі. Політичних відправляли на Інту. В першій партії із 48 чоловік опинився тут і я. Спочатку два місяці перебу­вали на пересильному пункті, а потім направлено в табір №2. В Інті налічувалося 16 шахт. Наш табір обслуговував 4, 5, 6 й 10 шахти.

Табір перебував під посиленою охороною, умови утримання жорстокі. На пер­ших порах працював у пральні, а потім півтора року в їдальні кухарем. На таку ро­боту без блату трудно влаштуватися. Якщо в шахті в’язень мав більше шансів за­гинути, то на кухні можна бути певним, що обов’язково виживеш. По своїх каналах посприяв мені той же земляк Лутингер, за що буду вдячний йому повік. Хоча в’язні називали обслуговуючий персонал придурками, але в таборі їдальня була найкра­щим місцем роботи. Від голоду й холоду не страждав так, як шахтарі.

У кінці 1948 року в табір завезли блатних, так званих побутовиків. Серед різно­шерстних кримінальників були злодії, насильники, шантажисти та інші. Люди, які не хотіли працювати на волі, уникали важкої фізичної роботи і в таборі. Намагалися влаштуватися на легку роботу або так, щоб командувати іншими в’язнями. Серед придурків переважали саме блатні. В цьому їм сприяла й табірна адміністрація, тіль­ки б вони тримали дисципліну серед політичних, нагнітали обстановку страху.

Великою підмогою для завжди голодних людей були посилки, які зрідка надхо­дили з дому. В’язні розписувалися в отриманні їх, але користатися ними не завжди могли. Все, або майже все, забирали блатні. Далі – гірше. Стали забирати у шахтарів частину пайки. Спускалися разом з бригадою в шахту, але там, здебільшого, відси­джувалися або грали в карти. Норму писали таку ж, як і роботягам. Одним словом, члени бригади горбатилися на кримінальників. Це тривало доти, поки політичні не усвідомили, що далі терпіти наругу над собою не можна. Для боротьби із зеками тре­ба об’єднуватися. Скарги, які направлялися в табірну адміністрацію, залишалися без відповіді. Треба було надіятися на самих себе.

Перелом у свідомості політичних настав тоді, коли із західноукраїнських земель надійшла нова партія в’язнів. Це хлопці, які не емігрували у Західну Європу, а за­лишилися на рідній землі продовжувати боротьбу з більшовиками. Вони не схиляли голови перед ворогами, не хотіли також миритися з розгнузданістю кримінальників. Це були загартовані й рішучі вояки. Десь у лютому 1949 року політичні влаштували блатним «Варфоломіївську ніч». Багатьох побили, порізали, інші ховалися, де могли. За 24 години блатних вивезли з табору, але були покарані й організатори цієї акції. Я в цей час був на кухні й участі в погромі не брав.