Добринівці

Меню сайту

Восени 1950 року мене переводять у шахту. Робота складна, важка й небезпечна, висока загазованість. Немало шахтарів гинуло від численних завалів. Адміністрація більше думала за виконання плану видобутку вугілля, ніж за безпеку праці. Були випадки, коли шахтарі, не витримуючи каторжної праці, підривали себе амонітом. Дістати його було неважко. Найчастіше в’язні спеціально себе травмували так, щоб тільки не працювати. Я працював на шахті аж до свого звільнення, тобто 4 роки. І це завдяки тому, що мав богатирське здоров’я й добрих друзів. У складні часи на допо­могу приходили Халатурник Григорій з Брідка, Паліброда Манолій і Репешко Мано­лій з Чорного Потоку, Скріпський Василь з Чернівців.

Звільнився в жовтні 1954 року, але виїзд на Україну протягом 5 років забороняв­ся. Жив у гуртожитку, працював на шахтах №11-12, але вже як вільнонайманий. Мав відносну свободу у пересуванні, спілкуванні, але регулярно відмічався в комендатурі. Як не дивно, але на цих шахтах після звільнення я працював ще 19 років. Працював бурильником і роботу свою знав досконало. Не останню роль тут відіграли й високі заробітки. Звідси у 1973 році пішов на пенсію.

Минули десятиліття, але тих часів мені не забути. Наша боротьба, наші муки виявилися не марними. Нарешті Україна стала такою, якою ми хотіли її бачити – вільною й незалежною. І хоч важко живеться простому люду, але це явище тимча­сове. Настануть і для українського народу кращі часи: всі люди будуть мати роботу, гідну зарплату й забезпечений добробут.

Хочу надіятися, що українці ніколи не забудуть тих, хто заради сьогоднішнього й завтрашнього дня, свободи й незалежності Української держави пожертвував сво­їм життям. Вічна пам’ять полеглим борцям за волю! Слава Героям!»

З ініціативи районного та обласного товариств репресованих у Добринівцях по­ставлено два пам’ятники загиблим воякам УПА. Один у Корниловому лісі – в пам’ять про загиблих музикантів (2007 р.), другий – у т. зв. Поповій долині – в пам’ять вояків УПА, що загинули в бою 19 березня 1945 року (2006 р.).

150 жителів села воювали також проти німецько-фашистських загарбників у складі Червоної Армії. Загиблим воїнам-односельчанам вдячні нащадки в центрі села спорудили пам’ятник.

Добринівці пов’язані і з радянським партизан­ським рухом. Штаб партизанського з’єднання, що розташовувався на Житомирщині, в січні 1945 р. створив загін дальньої розвідки для переходу лінії фронту та проникнення на Буковину на межі Застав­

нівського і Хотинського районів. Загін складався з трьох груп, якими командував 23-літній лейтенант М. Н. Удонов. Спочатку вони ввійшли в с. Чорний Потік, звідки селянин Ринжук Іван найкоротшим шляхом через Баламутівку привів їх до добри­нівського лісу. На околиці Баламутівки зупинилися в Запаранюк Ганни Павлівни, щоб перепочити, але їх запримітили румунські жандарми. Після короткого бою жан­дарми відступили.

Для ліквідації партизанського загону румуни направили у ржавинський і добри­нівський ліси великі сили. Жителям придністровських сіл оголосили, що за кожного затриманого партизана буде видано по 60 тисяч леїв, а за командира – 80 тисяч.

Для прочісування лісу румуни мобілізували сотні селян з навколишніх сіл. Кара­телі пустили селян попереду себе на відстані 200 м, надіючись, що партизани будуть стріляти у мирних жителів. Але цього не сталося, партизани розгадали намір руму­нів. Кільце оточення звужувалося й розвідники сховалися у дворі та млині Дробо­та Василя Юрійовича. Карателі оточили партизанів і відкрили перехресний вогонь з автоматів та кулеметів. Тут загинули Бацул Петро, Каленюк Степан, Розкішний Дмитро, отримали важкі рани командир загону Удонов, рядові Таргонський, Кирик. Румуни ввірвалися в будинок, побили господаря, кинули роздягненого на сани й ра­зом з пораненими повезли в Чернівці. Удонов, Таргонський і Кирик померли від ран.

Частина розідників вирвалася з оточення й направилася в Чорний Потік. Тут в бою загинули Тимощук Іван і Поліщук Петро, поранені потрапили в полон. Окре­мим вдалося відірватися від погоні: братам Федорчукам Івану й Григорію, Лещуку Олександру, Марчуку Павлу й Блиндюку Сергію. С. А. Блиндюк, який наважився відокремитися від основної групи, згодом був схоплений румунами й кинутий до Чернівецької тюрми.

Дробота Василя румуни засудили до 10 років тюремного ув’язнення. Звільнили його воїни Червоної Армії.

З квітня 1944 р. в Добринівцях розпочинається процес радянізації. Створюється сільська рада, яку очолює Середюк Юрій. Через три місяці його замінив Максимчук Василь, який протримався на цій посаді два тижні. Рябко Юрій був при владі лише кілька днів і втік у Чернівці. Голів не обирали жителі села, а призначала районна вла­да через уповноважених. Голови перебували в скрутній ситуації, бо змушені були виконувати волю більшовиків і таємно співпрацювати з повстанськими загонами (боївками) УПА. Неправильна поведінка могла коштувати їм життя. Так сталося з Кременецьким Іваном, який протягом року «ревно служив більшовикам». Його вбив місцевий бойовик Дарійчук Іван Софронійович, псевдо «Ліс». Того ж дня повстанці ліквідували завідуючого паспортним столом Заставнівського РВВС старшого лейте­нанта В. Дунаєвського.

У 1946-1947 рр. село спіткав важкий голод. Засуха 1946 р. спричинила неврожай, але не це стало головною причиною голоду. Біда сталася тому, що держава здійснюва­ла злочинну політику щодо селянства. Під виглядом заготівлі зерна держава прово­дила повну реквізицію продовольчих ресурсів і тим самим прирекла селян на голод. У Добринівцях за допомогою місцевих активістів розпочалося примусове вилучення останніх зернових запасів, щоб змусити голодних селян «добровільно» вступити в колгосп. Уповноваженим з району був росіянин Толстой, йому допомагали сільські активісти Молдован Іван, Чорний Микола, Дарійчук Дмитро, Чорна Домна, Середюк Аксентій, Гаврилюк Костянтин. В результаті такої заготівлі село залишилося без хліба та посівного матеріалу. Лише окремі, найбільш сміливі й кмітливі, зуміли дещо приховати від реквізиторів.

Згадує очевидець голоду Солярик Василина, 1933 року народження:

«У 1946 р. я мала 13 років. Недалеко від нас проживала сім’я польського похо­дження Шилецьких. Одного дня, коли я зосталася вдома одна, до нас прийшла мати Шилецьких позичити миску зерна, бо уже три дні сім’я нічого не їла. Вона сказа­ла, що діти вмирають з голоду. У схованці ми мали трохи зерна, але тато заборонив кому-небудь про це говорити чи давати. Тато розумів, що віддати зерно – це прирек­ти нашу сім’ю на голодну смерть. Я нічого сусідці не дала, а через два дні вся сім’я по­мерла: мама, бабка й троє дітей – хлопчик і двоє дівчаток 7-12 років. Я дуже плакала, бо часто гралася з цими дівчатками. Вони померли і я їм не допомогла. Як згадую сьогодні, то щемить і болить серце».

Згадує свідок голоду Дробот Юрій, 1931 року народження:

«Наша хата стояла біля лісу, а на лісовому хуторі жило кілька сімей. Я іноді зу­стрічався з хлопцями того хутора, коли збирав гриби чи хмиз. Весною 1947 року вони часто приходили в село, аби знайти щось поїсти.

Одного разу вони прийшли знесилені та виснажені з мамами й запропонували моїм батькам купити жорна. Мама віддала за них два відра буряка. З цими харчами вони протрималися ще два тижні, а потім знайшли їх у хаті всіх мертвими. Вони були останніми з цього хутора. З 15 хуторян троє пішли за продуктами й не повернулися, решта померли».

Свідчить Дарійчук Іван Корнилович, 1920 року народження:

«Влітку 1946 року повернувся з фронту. Сумно зустріло село, бо вже починався голод. Влада забрала й вивезла зерно на Вікнянську залізничну станцію, а люди пух­ли з голоду й помирали. Варили лободу, кропиву, ряску, тирсу дрібненьку додавали до лободи, з’їли в селі всіх котів та собак, дехто ловив ящірок. Особливо моторошно було влітку 1947 року, коли з’явилися гриби. Зголоднілі люди їли їх сирими. Спочат­ку втрачали розум, співали, танцювали, роздягалися й бігали вулицями голі, а потім  

помирали. Люди ставали божевільними й гинули в муках. Чому радянська держава так збиткувалася над простими людьми?»

Від голоду 1946-1947 років у селі померли: Дарчук Тодор, Гуцуляк Настасія, Гав­рилюк Василина, Дарійчук Василина, Литва Олександр, Дарійчук Марія, Лунгул Ми­хайло, Корниляк Домна, Томчук Домна, Гринчук Гафія, Гринчук Манолій, Гринчук Настасія, Гринчук Афанасій, Гринчук Іван, Гринчук Савета, Гринчук Домна, Грин­чук Танасій, дев’ятеро душ родини Микиткових, Жаман Микола, Москальчук Ми­кола, Горда Марія, Горда Ганна, Гаврилюк Іван, Гаврилюк Марія, Кирильчук Степан, Кирильчук Домна, Власійчук Нестор, Осадчук Євдокія, Танащук Ніна, Танащук Га­лина, Танащук Іван, Семенюк Партеній, Семенюк Микола.

Всього у селі померло від голоду 43 жителі, переважно діти та люди похилого віку.

Голод прискорив появу в селі колгоспу, який селяни під тиском районної влади організовували протягом 1946-1947 років. Спочатку записувалися найбідніші, а зго­дом середняки й заможні, щоб уникнути висилки в Сибір. Об’єднали землі в один масив, усуспільнили коней, вози, сільськогосподарський реманент і в 1947 році кол­госп був офіційно зареєстрований під назвою «Радянське село». Першим керівником колективного господарства райком більшовицької партії призначив Гринчука Ми­колу Івановича. Згодом його замінив Дробот Михайло Миколайович, який працю­вав на цій посаді десять років. Він спромігся збудувати зерносклад, потужний млин, конюшню, корівник, вівчарню та свинарник. У рослинництві була запроваджена сі­возміна, що позитивно вплинуло на підвищення врожайності зернових та технічних культур. У 50-х роках на полях колгоспу, на стогектарній площі, деякий час вирощу­валась така технічна рослина, як коксагиз. Сік корінців використовувався під час ви­робництва гуми. Від цієї рослини довелося відмовитися, бо її врожайність виявилася низькою, всього кілька центнерів.

Важко ставало на ноги колективне господарство. До роботи в ланках, у бригадах люди були незвичні. Працювати доводилося від зорі до зорі, а на трудодні не платили нічого. Розрахунок проводився по завершенні сільськогосподарського року. В кінці грудня кожен колгоспник отримував 2-3 ц пшениці, 1-2 ц картоплі, кукурудзу, цукор, 2-3 літри олії та інше. Крім натуральної оплати, видавали також гроші на зароблений трудодень – від 20-30 копійок до 1 карбованця. Річна зарплата колгоспника складала від 100 до 300 карбованців, за яку прогодувати й одягнути багатодітну сім’ю було практично неможливо.

Селяни не мали тоді доступу до предметів особистої гігієни: зубної пасти, мила. Майже всі страждали від вошей, бліх, блощиць, хворіли на тиф, коросту.

Колгоспники виживали за рахунок власного господарства, власної землі. Проте радянська влада робила так, щоб кожен селянин якомога більше був залежний від  

колгоспу. Рішенням загальних зборів колгоспників (точніше, райкому партії і рай­виконкому) кожному селянському двору визначалася присадибна ділянка землі роз­міром 0,25 га, непрацюючим у колгоспі – 0,12. Кожен власник корови зобов’язаний був принести на сільський молокопункт 350 літрів молока, власники овець та кіз по 1 кг вовни, а після забою цих тварин здати ще й шкіри. В рахунок податку селяни також здавали після забою шкіри корів, биків, телят, свиней. Податками обкладалися всі фруктові дерева, кущі. Крім цього, всі селяни один раз у рік на свою мізерну дво­місячну зарплату повинні були «добровільно» викупити облігації державної позики не менше ніж на 250 крб. На ці кошти радянська держава відбудовувала зруйновану війною промисловість і розробляла нові види зброї, атомну та водневу, щоб не від­стати в гонці озброєнь від США.

У 1947 році радянська влада провела грошову реформу. В населених пунктах, де працювали відділення державного банку (в основному в містах), гроші обмінювали 1 до 1 крб., а в селах, де не було таких відділень, 1 до 10 крб. І так бідне сільське на­селення більшовики пограбували в черговий раз. Селяни в Радянському Союзі за­лишилися найнезахищенішою верствою населення, які не мали права на належну оплату праці, права на відпочинок, відпустку, пенсійне забезпечення. Більше того, селяни до 1964 року не мали права отримати паспорт і виїхати за межі села без до­зволу сільської ради. Практично це був закамуфльований більшовицькою ідеологією різновид середньовічного кріпацтва.

З 1961 по 1974 рік головою кол­госпу працював Гаврилюк Василь Іванович, а головою сільради на два терміни обирався Горевич Василь Іванович. За час їхнього керівництва в селі були збудовані нова школа на 250 місць, дитяча дошкільна установа на 80 місць, Будинок культури на 450 місць, будинок побуту та магазин. Розроблений проектним інститутом генеральний план забудови села з масивом дво­поверхових житлових будинків і зоною відпочинку так і залишився лише на папері.

Поступово колгосп ставав міцно на ноги, розбудовувався, збільшувалася кіль­кість автомобілів і сільськогосподарської техніки. Будувалися і добринівчани, бу­динки зводилися кращими, просторішими. Невдовзі в кожну оселю провели радіо та електрику, людям приносили свіжі газети і журнали. З часом колгосп встановив пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам, збудував адмінбудинок, фельд-шерсько-акушерський пункт, ощадкасу, житлові будинки для  Добринівська школа                                         спеціалістів.

У 1974 році спільним рішенням райкому партії й райвиконкому колгоспи сіл Добринівці, Горошівці і Боянчук об’єднали в один – імені Жданова. Це робилося для того, щоб створити потужну кормову базу для майбутнього тваринницького комплексу на 4600 голів. Тут мали вирощувати племінних нетелів для усіх колгоспів району. Проект провалився, бо зведені приміщення виявилися непридатними для утримування ВРХ. Кілька мільйонів людських карбованців пропали марно, але за це нікого не покарали.

На початку 80-х років колгосп ще рухався вперед (голова колгоспу Колибаба І. М., голова сільради Балабушенко М. Г. (1981-1991), покращувалися побутові умови насе­лення, поліпшувався стан сільських доріг. Велика увага приділялась місцевій школі. За рахунок колгоспних коштів її приміщення добудували, де розмістили їдальню на 80 місць, початкові класи та шкільну майстерню з автокласом.

У другій половині 80-х років колгосп свої потенційні можливості вичерпав. У 1987 році його розформували, ліквідували, а ліквідаційна комісія розділила зем­лю, майно і грошові активи на три села. Знову утворилося три колгоспи, у Добри­нівцях він називався «Промінь». Він ще деякий час протримався на плаву, але у 2005 році остаточно розпався. Колгосп ліквідували, землі й майно роздали кол­госпникам на паї.

Фермерство у селі не прижилося, бо обро­бляти землю самостійно й без техніки складно. Простіше виявилося пої­хати на заробітки в краї­ни ближнього й далекого зарубіжжя, в Чернівці. Три роки поля зароста­ли бур’янами, бо ніхто їх не обробляв. Лише у 2008 році орендатор Гута з Тернопільської області всі селянські паї засіяв кукурудзою на біопаливо. Ба­гато людей тимчасово виїхали на заробітки, але село живе, будується, постійно прагне поліпшувати свої побутові умови. У 2000 році спільними зусиллями до­бринівчани газифікували свої оселі, загальноосвітню школу (голова сільради Вакарюк І. В.). Приватний підприємець Капіцький С. І. відкрив у селі цегельний завод, який дав людям нові робочі місця й додаткові надходження до місцевого бюджету,

З виїздом на заробітки найбільш продуктивного населення народжуваність у селі різко знизилася. Після 2000 року в середньому народжувалося 7-12 дітей, що вдвічі менше за попередні роки.

Проблем у Добринівцях сьогодні немало, але працьовиті люди намагаються їх вирішувати. Працюють так, щоб завтрашній день був кращим за нинішній.

                                                           За матеріалами вчителя історії

                                                                      Балабушенка Михайла Гавриловича

                                                                   За матеріалами книги Миколи Черешнюка

 «Історія сіл Заставнівщини»